Колись давно...

Колись давно, коли гори сяяли, а світ був дикий і первозданний, стояв чоловік на вершині гори, не знаючи, чи має стати воїном, а чи опришком і чи має шукати в світі красу, любов і справедливість, а чи сидіти тут вічно. Не знав ні про що, бо все було вкрито непроникним туманом. Стояв і дивився з гори і не бачив ні біди, а ні радості. Все було в тумані як в молоці нічого не існувало тут. Чи це був початок, а чи кінець - нічого він не знав, стояв і дивився. Але тут зненацька звіявся вітер і з'явилась червона заграва в небі.

- Що це? - якась неясна думка насторожила його. А з неба посипались пера і були ці пера воронячими.
-Звідки я знаю звідки вони і чиї?- подумав воїн. Заграва стала все яскравішою, а в небі з'явились вОрони, вони кружляли над воїном ніби хотіли щось сказати. Воїн стояв у задумі і дивився на світ, а світ дивився на нього. Один з вОронів кранькнув голосніше за інших і воїн побачив, що з неба щось впало. Він пішов на те місце і знайшов там предмет. Це була бартка- він знав це, хтось невідомий давав йому знання крихту за крихтою. А пера продовжували падати, всередині тіла відчувалась енергія руху і розуміння, що все неспроста. Його, воїна хтось обрав, хтось покликав його, він сів, піднявши руки догори, до тих пер, що летіли і летіли з неба і вслухався в їх тишину.

Разом з ним вслухалась земля і Та_що_слухає, вона збирала всі нитки подій. Тій_що_слухає хтось хотів завадити, той хтось порвав нитки, та вона як вправна майстриня-ткаля вже знаходила втрачені ниточки і відновлювала все. Вона чула, що воїн почав згадувати і розуміти дещо, він згадав про птиць- воронів, про пера, а найголовніше він згадав про бартку, хоч спочатку був впевнений, що нічого не знає, але це він згадав. Ще би згадав свою дівчину, яка приносила йому весільні стрічки. Звитяга і справедливість це добре, але без своєї коханої та без продовження роду, не народиться той хто має народитись. Той кого оспівують в легендах, віночок подій не має ні початку ні кінця, як цей воїн так і той ніби разом стоять, а наріжно. Все змішалось і навіть Та_що_слухає трішки зупинилась, щоб подумати, яку нитку їй взяти тепер. "Шкода, що заграва не кєкла му до памніти, не тої я була гадки, не тої...пошлю йому инший знак...Мо' згадає берегиню роду - свою бабцю. Любит її дуже. Ох файна була дівков - очі світилися як ті зирниці і в радости і в горе, була гордов гуцулков. Пусте шо дітву сама пидоймала ик чоловік згинув у вОйні. Горда і поставна була, діток мала трийко, а женихи си чіпали. Бо хто ті очі видів таку скусу діставав, шо забути не міг, а до того ше й співанок знала тай співала всюди, хоч як би не було гірко."

Смерічки шепотіли до Улясі, вийшла вона на те місце де зустріла свого Максимка, як приїздила до Карпат " Як же так, як, вже котрий день ні дзвінка ні есемески, мабуть щось трапилось."- ходила Улянка по лісу і туга приступала до серця. Треба повертатись додому... А може ще затриматись? Тут все нагадує про нього, ніби з ним розмовляю. А обіцяв скоро приїхати..."

Та_що_слухає згадала дівчинку, яка в Чорногорі знайшла її чинку, це і була Уляся. Якщо Максим не може зараз згадати хто він, то може Уляся прийде на допомогу..
Сестричко, Берегине Часу, люзно мені, чи не сплутала я нитки, а ци той це кєрунок?- спитала Та_що_слухає в своєї вічно заклопотаної сестри. Але та і не чула ніби, вона уважно слухала своїх діток- Секундочок і Хвилинок, щоб всі були вчасно і виростали не запізно і не зашвидко.Щоб час рухався як треба і куди треба.
- Сестричко, чи не даш мені кєму де той ключ? - наполягала на своєму Та_що_слухає- "бійно ми шо не подужію, омкно мні"- продовжила.

-Ключ до серця у горах- коротко відповіла Берегиня Часу.
Та_що_слухає замислилась і перестала шукати ниточки.
- Дарма Берегиня казала, що час все йде завше рівно; він то уповільнюється, а то біжить...Коли слухаєш красу, то він ніби завмирає, може то сестриччині Хвилинки залюбовуються метеликом, а чи квіткою? Хвилинок багато, за всіма і не встежиш, але Берегині Часу цього і не кажи, все одно не слухає.- тяжкі думи i невеселі клубочились в Тої_що_слухає.

- Може метеликів послати, а не пера. Але я думала що швидше згадає він бій і звитягу, то згадає все, а сестра мені каже:" Ключ у горах."...що вона мала на увазі?..може ще раз спитати?
Думки літали і літали. Та ключа в Тої_що_слухала так і не було.
-Невже я не зможу нічого виправити? Бійно, ой бійно...Невже не народиться той хто має народитись?...Ключ у горах,- не сходило з думки... ключ у горах- повторювала як замовляння. - О, ні, здається я знову сплутала нитки. Всюди стемніло і я майже нічого не бачу, я не бачу ні гір, ні воїна, скоро і ниток не побачу- думала у відчаї Та_що_слухає.

Воїн стояв з барткою, яка гріла йому руки теплим деревом і була зараз подругою. Хто був йому ворогом він не знав. Відчував тільки що щось нарушилось і не тільки в його душі, але й у світі.Раптом він згадав свою бабусю, молодою, такою як бачив на старих фото.. в руках вона тримала дідову бартку, хоч дивним було бачити жінку з барткою. Діда забрали до войска, а в неї того і лишилось шо бартка, вона дивилась йому услід і стискала бартку в руках. Звідки йому це згадалось? Мабуть мама розповідала- подумав воїн.

-Він згадує...- зраділа Та_що_слухає. Вона відчула що в руках тепліє і міцніше вхопилась за ниточки. А та бартка не сходит з думки, навіть у бабусі в руках її вздрів.
Воїн взяв бартку і вирішив йти. Він віддалявся і заграва палила душу. Вона була такою багряною, що хотілось заховатись, надто яскраво, ніби кров... Як добре було сидіти і слухати в собі падіння пер, тишу навколо і тишу в душі...але він розумів так довго продовжуватись не може потрібно шукати вихід.

Улянка чомусь знову згадала ту печеру і побачила Максима над печерою. Вони були там разом після весілля, Улянка розповідала йому про печеру і про те які тумани бувають в Чорногорі. Ніколи в горах не був з барткою, а їй привидівся з барткою, як ніби та що дідова, яку вдома беріг як реліквію, як память про славну минувшину. Натомість розповідав їй вірша про опришків, кілька рядків запамятались і їй: 
...йшли мої опришки
Двісті літ ще й трішки.
Літа себе пережили, поміж смерек впали
Опришківська кров у жилах
Палить.
-Ця заграва ніби кров- подумав воїн.
...йшли мої опришки
Двісті літ ще й трішки.
Літа себе пережили, поміж смерек впали
Опришківська кров у жилах
Палить.

-О, вже і вірш згадав, так воїне, так - раділа Та_що_слухає. Війна не щадить, часто кидає в забуття. Кого від страху. Кого від болю. Ось твій ворог, ось він - це забуття. Забули діти звитягу своїх предків, до чужого тягнуться, а свого не бачать. Але не такий ти, воїне, гонір зберіг. Про бабку свою Василину все оповідки любив слухати, і про діда ті крихти шо знали рідні, все в родині випитував чи не знає хто ще яких подробиць про бабу і дідика. І Улянка твоя, теж хороша, хоч жила в достатку, в багацькій родині, але серце має добре і завжди людям допомагала. Тільки б згадав- думала Та_що_слухає.

А воїн все віддалявся, все ще міцно сиділо забуття в його серці.
- Треба більше часу... Або щоб він зупинився- з відчаєм думала Та_що_слухає- От якби сестра моя, Берегиня часу допомогла хоч трішки і нарушила свої закони, а не казала все, шо: "..бийно путері шукати в прибазі."

Небо стало сірим. Воїн обернувся і оглядівся навколо, він міцно стискав бартку в руках, йому дуже хотілось повернутись до воронячих пер і тишини, але мав іти далі.

Максим віддалявся, Улянка відчувала цей холод, вона хотіла знайти порятунок, зігрітись теплом, а сили черпала в тій чинці, що знайшла в печері. Та чинка давала теплі спогади, зігрівала тою силою, яка давала змогу приймати життєствердні рішення. Таким оберегом була для Максима бартка, а для неї вона...Та це ж Пам'ять...

-Треба якось з'єднати ниточки пам'яті Максима і Улясі...
-Знову відчуваю як руки холодіють- казала до себе Та_що_слухає - я знову програю Забуттю.
-Улясю вдягни вишиванку і співай тої пісні про опришків- ніби просила Та_що_слухає.

-Ой мій любий і коханий Максимку, вдягну я ту вишиванку яку ти так любиш, тай заспіваю пісню про опришків. Дивно мабуть таке робити, мабуть краще позвонити до батька, і просити його розшукати тебе, але є якесь таке відчуття, що маю зробити саме це зараз - вдягнутись і заспівати. Вона вийшла з хати одягнена як до шлюбу, а в руках тримала свої шлюбні стрічки і затягнула пісню на всі гори.

Світало. Максим почав приходити до тями. Медсестра яка зайшла перевірити стан хворого,який вже кілька днів не приходив до тями, побачила, що рука Максима трішки ворухнулась і чим дуж побігла за лікарем.
Максим ще не міг відкрити очі, але вже зрозумів, що він все згадав. Згадав рідних, бабусю, дідову бартку і свою красуню Улясю, згадав як його поранили в бою. В палату зайшов лікар. Максим вже відкрив очі, зараз він уважно дивився на лікаря. Той посміхнувся і сказав: " Що ж Максиме, я вітаю вас, мабуть ви народились як кажуть в сорочці."
Максимові важко було відповідати, він кивнув, а очі його палали таким же життєствердним вогнем як і в бабусі Василини.

-Казала тобі- жди рєду'- з усміхом сказала Берегиня Часу сестрі. На житє йому...Твоя запомога догідна була, та має він такий захист.. шо тобі розказувати? Сама їс виділа...

---